— Піду я від чоловіка. Відтоді, як він став депутатом, тільки те й робить, що стоїть біля ліжка і розповідає мені, як буде добре.

Наші дні, літо. Тель-Авів, центральна вулиця, середина дня. У переповнений рейсовий автобус заходить дикого виду араб у товстій зимовій куртці. З нагрудної кишені куртки стирчить екранчик, на ньому червоними цифрами: “10”. Араб сідає між двома багатодітними єврейськими родинами, чинно складає руки на колінах і якийсь час спокійне їде. Євреї в цей час потихеньку розповзаються від нього, як від прокаженого. Нарешті, одна маленька дівчинка безстрашно підходить до дикого араба і запитує в нього:
– Дядечку, а чому у вас на грудях табличка з числом “10”?
Обличчя араба опромінюється променистою посмішкою. Він ласкаво тріпає дівчинці волосся, потискує їй руку і зі словами:

– Яка ти молодець, я б і зовсім забув…” – клацає чимось у кишені. Цифри на екранчику міняються: “9…..8…..7…..”

Одна жінка двадцять років пропрацювала на заводі самоварів, але за цей час так і не спромоглася придбати самовар. Утративши надію, вона написала листа до Центрального комітету Комуністичної партії: “Я вже 20 років працюю на заводі самоварів, але в мене самої дотепер немає самовара”.
Через якийсь час вона вкрай здивувалась, одержавши відповідь: “Шановна товариш! Нажаль, Центральний комітет не може допомогти вам у придбанні самовара. Однак, беручи до уваги ваш робочий стаж і заслуги, ми дозволяємо вам щодня виносити по одній деталі та самостійно зібрати самовар”.
За два роки жінка знову пише листа до ЦК: “Я втратила надію. Я все зробила, як ви написали. Щодня я приносила з роботи по одній деталі. І що в мене в остаточному підсумку є? У мене стоять дві ракети класу «Земля–земля», а самовару я так і не маю”.